І сонце тут пече несамовито, не так як у лісах або полях.
Мабуть тому, що на асфальті жити не зможе ні чебрець ні афінак.
І запах тут давно уже не запах, а просто сморід з гіркотою на устах.
А жителі бетонної коробки не бачать посмішки у родичів в очах.

Солодкі голоси ще линуть над землею.
Танцює вітер у безкраїй пустоті…
Звучать пісні, і тугою своєю…
Не можу я забутись у вісні.

Крізь пальці бачу мертві силуети,
І чую моторошний сміх,
А під ногами тліє лист поета,
Що загубився у безкраїй темноті.

Земля завмерла, і мабуть не дише….
Бо вже не може кров як воду пить,
Мабуть залишився один лиш вихід,
Рукою радіацію ловить.

Цикл "Гріх"
Давай прокинемось в раю,
Вдягнемо білу одежину,
Вдихнем блаженний аромат полину,
І разом, з гірки у долину,
Втічем… Подалі від гріха.
*****

А гріх солодкий, він манить
Він кличе слабодухих за собою,
І ніби тихо жебонить на вухо тим,
Хто вже не владний над собою.

*****

Блаженний звук, бринить струна…
І біль шалений десь у грудях.
Жадає сам того гріха…

У темній кухні своїх рідних,
Я на столі карбую хрест.
Я не кохала, не навчалась, не бачила я світлих мес.
Не вчила істин, та не знала,
Який урок дарує вік..
І тільки рідина ядуча, у венах набирала хід.

Я не шукала для кохання, я не шукала для буття..
Я лиш втрачала своїх друзів, в яких життя – то не життя.
І для суспільства - я тварина..
Без совісті та без ідей… Моє життя як гола нива, що сповнена тяжких страстей.

А те, що називалося душею -
Сховалось в тінь за смітником…
І в душній кухні, хтось сухою вже рукою
Тримає вену над ядучим порошком.

Моє життя бурлить у білій ложці…
І лиш вона для мене – мій кумир.
У бульбашках гарячої водички,
Застиг солодкий та пекучий вир.